Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [208]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Ігор Буркут: «ГЕТЬ ВЛАДУ!» А ЩО ДАЛІ?
Ігор Буркут: «ГЕТЬ ВЛАДУ!» А ЩО ДАЛІ?
 Соціальна напруга в Україні зростає. Проте опозиція не має сил, щоб ефективно тиснути на владу. Причина – політична пасивність суспільства. Вона викликана масовим розчаруванням у вітчизняних політиках, котрих простолюд на загал сприймає як брехунів і злодіїв, що не несуть відповідальності за свої дії. Втім, «помаранчеві» її все ж понесли, втративши владу після президентських виборів. А «біло-блакитні» не хочуть повторити їхню долю, от і почали підганяти під себе законодавство України, аби навічно закріпитися при владі.

Конституцію міняли з грубим порушенням правил. Достатньо згадати, як було скасовано зміни до Основного Закону і у президента в руках опинилося значно більше повноважень, ніж він мав на момент свого обрання. За це виборці не голосували, значить, їх введено у оману. Далі Конституційний суд освятив перебігання «тушок» із фракції до фракції. Але ж цим зводиться нанівець сама суть парламентаризму! Коли ми обираємо у вищий законодавчий орган представників політичної партії для виконання партійної програми, а ті переходять на інший фланг, то наша воля проігнорована. Нащо тоді взагалі голосувати? Врешті було сфальсифіковано і результати місцевих виборів.

Цей сумний список можна продовжувати. Зневіра громадян у виборах викликана знущанням над демократією, котру підмінили сваволею владної верхівки. Серед простих людей поширюються настрої, які можна звести до короткого гасла – геть владу! Однак без влади суспільство існувати не може, тому постає логічне питання: а що далі? У демократичному суспільстві відповіддю на нього є поява згуртованої опозиції, яка пропонує громадянам чітку і зрозумілу програму розвитку країни, за котру на найближчих виборах проголосує більшість електорату. І правляча верхівка буде змінена мирним і законним шляхом.
Зовсім інша ситуація в країнах, де встановлено авторитарний режим. Там результати виборів грубо фальсифікуються, а опозицію влада всіляко переслідує. Приклад – сусідня Білорусь. Захід вважає, що там править «останній диктатор Європи», відтак Мінськ перебуває у міжнародній ізоляції. Донедавна Лукашенко користувався вагомою підтримкою білоруського суспільства, бо вмів за рахунок російських та європейських кредитів підтримувати прийнятний для більшості населення життєвий рівень пересічних громадян. Нині цю стабільність порушено, і невдоволення в країні зростає. Добром це не скінчиться.

Коли відсутні цивілізовані методи зміни влади, тоді народ охоплюють бунтівні настрої. А стихійний бунт заздалегідь приречений на поразку – влада має достатньо сил для його придушення: з вилами на по-ліцейський броньовик не попреш. І подібні бунти носять винятково деструктивний характер. Зовсім недавно світ побачив на екранах телевізорів, як англійськими містами прокотилася хвиля погромів та пограбувань. До таких дій вдалися представники соціальних груп, витіснених на узбіччя життя. Емігрантська молодь намагалася помститися за безнадію, в якій сама опинилася внаслідок недостатньої освіти та навичок цивілізованого життя в умовах сучасного міста. Підкреслимо: події відбувалися у цитаделі демократії, якою є Велика Британія. Але частина мешканців країни не вміє користуватися здобутками демократичного суспільства і вдається до грубого насильства, щоб досягти бажаних для себе результатів. Замість них опиняється за ґратами. Надовго.

Ще страшніший вибух насильства продемонстрували не так давно киргизи, коли повстали проти нестерпних умов життя. До того ж, їхній виступ стимулювали закордонні сили, які зуміли скористатися народним невдоволенням для зміцнення своїх позицій в Киргизстані. Чимало прикладів підтверджують: спалах насильства несе руйнацію країні й страждання простим людям. Тому для попередження таких спалахів розвинуте суспільство і виробило демократичний механізм зміни політичних еліт за допомогою виборів. Протистояння відбувається не на барикадах, де ллється кров і палають пожежі. Так не повинно бути – конкуруючі сили мають переконувати виборців у своїй правоті за допомогою популярних ідей та створення механізму їхньої реалізації.

Одного «геть!» замало. Необхідно висунути програму дій і показати, хто і як її буде виконувати. Інакше народна енергія знову безцільно розсіється у повітрі – як у 1991-у та 2004-у роках. Лише нове покоління може запропонувати нові ідеї, і лише їм, незаплямованим, може повірити суспільство. Закостенілим партіям така молодь не потрібна: старі політики висувають власних дітей, щоб передати їм владу. Ще трохи – і правити нами на всіх рівнях будуть цілі династії. Нещодавно одна з таких родин сумно уславилася на всю Україну вкрай брутальною поведінкою. А дізналися ми про це лише тому, що на роль «хазяїв» контрольованої ними області з’явилися нові претенденти. Вони і стимулювали появу компрометуючих матеріалів у ЗМІ. Вседозволеність члени родини відчули, прикриваючись своїм статусом. Батько – Ландик – депутат парламенту, син був депутатом Луганської обласної ради. Обидва представляли правлячу партію.

Талантам з бідних родин призначена лише роль «партійної піхоти», яка мусить виконувати найважчу, чорнову роботу. Але найактивніша частина молоді із народу нині здобуває необхідний досвід вже не в псевдо-партіях, а в громадських організаціях. Правильно. Так лідери посткомуністичної Польщі колись формувалися у незалежній профспілці «Солідарність». Будемо надіятися, що майбутні лідери Ук-раїнської держави врахують чужий досвід. Маючи розум і енергію, вони повинні витягти Україну з болота. Надія на талановиту молодь з народу зігріває мислячу частину нашого суспільства.

Джерело: http://www.chas.cv.ua/
Категорія: Мої статті | Додав: rostik (29.08.2011)
Переглядів: 225 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: